Главная | Регистрация | Вход | RSSПятница, 16.11.2018, 11:14

ЗНО
Сайт ДО
Нац.-патр.вих.
Меню сайту
Небезпечні знахідк
Досвід гімназії
Атестація гімназії
Главная » 2018 » Февраль » 19 » Пам’яті Героїв Небесної Сотні. Іван Пантелєєв. Сергій Бондарев. Володимир Наумов. Дмитро Чернявський.
16:48
Пам’яті Героїв Небесної Сотні. Іван Пантелєєв. Сергій Бондарев. Володимир Наумов. Дмитро Чернявський.

Герої Небесної Сотні, життя яких було пов’язано з Донецькою областю.

Пам’яті Івана Пантелєєва

Іван Миколайович Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року у м. Краматорську Донецької області.

Пам'яті Сергія Бондарева

 

Сергій Анатолійович Бондарев народився 24 листопада 1981 р. у м. Краматорську Донецької області.

Він навчався у фізико-математичному класі Краматорській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 9. У дитинстві Сергій мріяв стати архіваріусом, захоплювався історією України, що вплинуло на формування його національної самосвідомості.

Зі спогадів Павла, друга Сергія Бондарева

«Сергiй був дуже веселим, любив подорожi. I понад усе любив українську мову та культуру. Я якось запитав, хто йому це прищепив? А Сергiй сказав, що змалечку любив iсторичну літературу. Вiн захоплювався героями. Тому й загинув як герой».

Після закінчення школи Сергій Бондарев поступив до Донбаської державної машинобудівної академіі на факультет автоматизації машинобудування. Він отримав спеціальність «Інформаційні технології та програмування».

Останні роки свого життя Сергій Бондарев проживав у Києві, працював у провідних IT-компаніях України: Luxoft і GlobalLogic. Реалізація професійних здібностей, розробка програмного забезпечування не заважала йому подорожувати та вивчати культуру й історію України.

Зі спогадів Світлани Бондаревої,

дружини Сергія Бондарева

«Сергій був для мене водночас і прекрасним люблячим чоловіком, і вірним другом, і мудрим наставником, і надійним партнером, з яким можна було упевнено і спокійно крокувати по життю, долаючи усі перешкоди і радіючи кожному дню. Його світлий образ i щира усмішка завжди житимуть у моєму серці!

П’ять років тому доля поєднала нас у сонячній Одесі. Досить швидко молодята зрозуміли, що створені один для одного і одружились. Сергій був професіоналом-програмістом. Він ніколи не зупинявся на досягнутому, увесь час займався самоосвітою, вдосконалював свої професійні навички. Такі талановиті люди були бажаними в усіх поважних компаніях, і подружжя переїхало до Києва, де Сергiю запропонували перспективну роботу. Столиця завжди його вабила своїми масштабами, великими професійними можливостями і віковою тисячолітньою історією, якою просякненні вулиці нашого величного міста. Працював у провідних IT-компаніях України: Luxoft і GlobalLogic. Будучи фахівцем в галузі інформаційних технологій, він реалізовував свої професійні здібності не лише в розробці програмного забезпечення, але і в управлінні проектами та командами. Сергій любив роботу понад усе. За останніх два роки зробив вагомий стрибок у професійному рості, об’єднав навколо себе команду однодумців. Багато працював сам і колегам не давав спуску. Цінував кожну хвилину життя, використовував її для самоосвіти та саморозвитку»,

 

Ще у 2004 році, проживаючи на той час у Донецькій області, Сергій Бондарев приїхав до Києва та взяв участь у Помаранчевій революції. Під час Революції Гідності 2013 – 2014 років він також не залишився осторонь, а завжди був у серці гарячих подій в Києві, відстоюючи європейське майбутнє своєї країни. Починаючи з листопада 2013 року, він відвідував народні віча на Майдані. Часто після роботи приходив, щоб допомогти протестувальникам у будівництві барикад, чергував на них. Ввечері 18 лютого 2014 року Сергій також був на Майдані. Як повідомила дружина, останній телефонний дзвінок від чоловіка вона отримала о 19.40 з Майдану, із самого центру подій. Загинув Сергій вночі з 18 на 19 лютого 2014 року від чотирьох кульових поранень в груди, плече і шию під час штурму силовиками Будинку профспілок. Звістку про страшну втрату родина отримала лише два дні по тому.

Зі спогадів Павла, друга Сергія Бондарева

«Ввечері, 18 лютого, перед штурмом Майдану я зателефонував Сергію, Сергій, як завжди, був спокійним і в піднесеному настрої. Поспілкувалися коротко:

– Як справи у тебе?

– Не хвилюйся. Все добре. Ще трохи, і все зміниться. Перемога дуже близько!

Це були останні слова Сергія».

Сергій Бондарев похований на кладовищі селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області.

 

 

21 листопада 2014 р. він був нагороджений посмертно званням Герою України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності.

У Краматорській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 9 Краматорської міської ради, де навчався Сергій Бондарев, була встановлена меморіальна дошка на його честь.

Пам'яті Володимира Наумова

 

Володимир Григорович Наумов народився 9 березня 1970 р. у селищі Шевченко Добропільського району Донецької області.

Його батьки – Григорій Олексійович та Ольга Єгорівна Наумови – переїхали на Донеччину з Брянська у 1963 р. Григорій Олексійович працював у радгоспі трактористом, Ольга Єгорівна – на польових роботах. Трудолюбиві, порядні, чесні батьки прищеплювали трьом своїм синам такі ж риси характеру.

Зі спогадів Сергія Григоровича Наумова,

брата Володимира Наумова

«Володя був найменшим братом. Батьки любили всіх нас. Але найбільшу любов виражали до найменшого, бо хотіли мати дівчинку, але народився хлопчик - Володя. Брат ріс допитливим, наполегливим. Хотів багато знати. все встигав. Особливо любив рибалку і батьків трактор. Наша садиба знаходиться на березі водоймища в с. Шевченко. З раннього ранку і до пізнього вечора влітку Володя перебував на ставку. Ще будучи дитиною дошкільного віку він брав палицю - вудку, навіть без крючків, і гордо йшов на берег. Часто - густо риба не ловилася, а коли траплялось хлопцеві піймати хоча б маленьку рибку - то була радість для нього на весь день».

Володимир Наумов був схожий на батька у своєму захопленні технікою: спочатку велосипед, потім мотоцикл, а далі – трактор. Ще одним уподобанням хлопчика був футбол. На вигоні брати Наумови обладнали футбольне поле та щоденно «ганяли» там м'яч.

Зі спогадів Родіона Володимировича Зубенка,

однокласника Володимира Наумова

«Наумов Володя – мій однокласник, надійний товариш, щирий друг. Пригадуються шкільні будні: уроки, спортивні змагання, вечори. Володимир був спокійним, урівноваженим у колі своїх друзів, на уроках, але як він миттєво змінювався, коли ми всі зграєю хлопців вибігали на спортивний майданчик, коли летів у ворота м'яч, а хтось із хлопців пропускав його. Очі Володі горіли, голос ставав грізним, наполегливим».

Володимир Наумов навчався у школі с. Світле Добропільського району. За спогадами вчителів особливої старанності до навчання не проявляв. Але дуже любив читати вірші Т.Г. Шевченка, Зокрема, поему «Гайдамаки» він знав напам'ять.

У старших класах Володимир Наумов разом з однолітками займався виробничим навчання, брав участь у посівній кампанії, збиранні врожаю. В останній рік навчання в школі зустрів перше кохання. Його обраницею стала однокласниця Клименко Віталіна.


Зі спогадів Ганни Іванівни Скрипник,

класного керівника Володимира Наумова

«Володимир був хлопцем з великим почуттям гумору, людиною, яка в будь - яку хвилину могла прийти на допомогу. Ще в підлітковому віці він міг приховувати свої проблеми, щоб не навантажувати ними інших. Коли Володимир був у 8 класі, ми з школярами Світлівської ЗОШ були на екскурсії у Мінську. І вже коли залишали місто, на вокзалі, продавець газет підкликала нас, керівників групи, і сказала, що у хлопця (ним був Володимир) дуже розпухла рука. Він ретельно приховував від нас руку. Йти до лікаря вже було пізно. Довелося йому терпіти весь час руху у потязі додому. І лише вдома лікарі надали йому допомогу. За цей час він жодного разу не поскаржився на біль».

Зі спогадів Володимра Володимировича Білянського,

однокласника Володимира Наумова

«Ми з Володимиром мріяли стати механізаторами. Як любили після уроків разом із Олександром Володимировичем Бабаком здійснювати практичну їзду на тракторі. Доводилося і обробляти просапні культури (культивування міжрядь). Він завжди говорив: «Буду, як тато – механізатором»».

Після закінчення школи Володимир Наумов поступив до Слов'янського сільськогосподарського технікуму. Згодом його призвали до армії.

Після повернення зі служби відбулося весілля з Віталіною. Молоде подружжя проживало у м. Лозова Харківської області, виховувало доньку. Володимир Наумов працював інспектором ДАІ.

Через декілька років доля розвела молодих людей. Володимир приїхав до батьків, одружився вдруге. Народилися два сини.
 

Тривалий час Володимир Григорович Наумов жив і працював у місті Родинське біля Покровську водієм житлово-експлуатаційної контори.

Під час Революції Гідності за власними переконаннями поїхав до Києва.

Обставини смерті Володимира Григоровича Наумова невідомі. Його тіло було знайдено на Трухановому острові в Києві 18 лютого 2014 року.

Без батька залишилися два сини: 4-річний Арсеній та 8-річний Єгор. Сумує за Володимиром його 85-річна матуся.
21 листопада 2014 року Володимир Наумов посмертно був удостоєний звання Героя України з орденом «Золота Зірка» за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності.

19 лютого 2015 р. у Світлівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Добропільської районної ради, де навчався Володимир Григорович Наумов, було встановлено меморіальну дошку на його честь.

Зі спогадів Британ Юлії Іванівни,

директора Світлівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

«Ольга Єгорівна та Григорій Олексійович Наумови - батьки Володимира. Дитинство і юність їхня пройшла в Брянській області, яка є батьківщиною для двох старших синів Сергія та Федора. У 1963 році сім'я Наумових приїхала в Добропільський край. Тут народився третій син. Батьки чекали доньку, а народився син, якого назвали Володимиром, щоб володів Миром. "Добрий, ніжний, сердечний", - так характеризує його мама. Любив дітей своїх старших братів. Вони теж любили свого дядька.

Батьки наполегливо працювали в радгоспі «Добропільський». Ольга Єгорівна - дояркою, Григорій Олексійович - трактористом. Від раннього ранку до пізнього вечора батьки на роботі, а діти самі доглядали за худобою, пололи в городі. прибирали в будинку. Батьки вчили дітей чесно трудитися, готували до самостійного життя. Діти рівнялися на батьків. Любили техніку, хотіли вирощувати хліб, прикрашати землю буйним урожаєм. Свою місію батьки виконали з честю: побудували дім, викопали не одну криницю, виростили синів. Більше десяти років Ольга Єгорівна живе одна. Пішов із життя чоловік, та не буває самотньою ця добра і порядна мама. Ідуть до неї онуки, а їх у неї немало. Старші Ольга і Олександр, Ірина та Юля бувають рідше. Часто галасує малеча: Єгор, а також правнуки, яких діждалась Ольга Єгорівна».

Пам'яті Дмитра Чернявського

Дмитро Олександрович Чернявський народився 5 березня 1992 року у селищі Артемівське Артемівського району (нині – Бахмутський район) Донецької області. Був єдиним сином у родині.
Зі спогадів Оксани Анатоліївни Федяєвої,

учителя історії Бахмутської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 18 ім. Д. Чернявського:

«Усе почалося в дитинстві, коли маленький хлопчик залишався вдома з мамою та книжкою – в ранньому дитинстві Дмитро захворів на астму, тому не міг відвідувати дитячий садок. Мама сама займалася вихованням сина, вчила його читати, рахувати. Дмитро виявився дуже посидючим, схильним до розмірковувань над прочитаним. Найбільше його цікавили книжки про історію нашої країни, особливо періоду України-Русі. Але книжки – то були його перші друзі та вчителі. У повну силу його здібності проявились саме під час навчання в школі: наполегливість та вміння осмислювати прочитане».

Дмитро Чернявський навчався у Бахмутській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 18 Бахмутської міської ради Донецької області, яка сьогодні носить ім’я свого славетного випускника – Героя України. Особливий інтерес він проявляв до вивчення історії, математики та економіки. У 10-му класі Дмитро став переможцем ІІІ (обласного) етапу Всеукраїнської олімпіади з історії, був нагороджений дипломом ІІ ступеня.

 

Зі спогадів Оксани Анатоліївни Федяєвої,

учителя історії Бахмутської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 18 ім. Д. Чернявського:

«Я познайомилася з Дмитром на уроках історії в 7-му класі. Спочатку він справив враження дуже мовчазного й спокійного учня. Але наприкінці уроку він поставив такі питання, що стало зрозуміло, яка серйозна розумова робота йде в голові цього хлопця. Поступово в нас на уроках налагодився діалог, спрямований на розуміння процесів історії. Дмитро завжди прагнув дійти до самої суті, дізнатися більше, ніж у підручнику... Тому з часом його бажання висловити власне оціночне судження, своє бачення історичних подій та явищ привело до виконання творчих робіт підвищеної складності... .

Дмитро мав глибокий аналітичний розум, який допомагав йому відшукати правильні рішення під час розв’язання непростих питань минулого. Він не був відмінником, але завдяки його особистим якостям – терплячості, розсудливості, посидючості – навчався добре… У школі Дмитро займав активну громадянську позицію, якщо питання стосувалося осмислення історичних процесів розвитку суспільства. Залишилися фотоматеріали шкільної конференції, присвяченої пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.

У 10-му класі Дмитро почав вивчати новий предмет – економіку. У 11-му класі він зацікавився математикою, що дозволило вступити до вищого навчального закладу.

Зі спогадів Ірини Анатоліївни Єрмак,

класного керівника Дмитра Чернявського:

«У класі Дмитро допомагав вчитися іншим дітям. Особливо сусідові по парті Денису Молдаванову. Він дуже добре малював. Наприклад, на мій день народження подарував ірис, намальований на звичайному аркуші паперу. Я запитала:

- Чому ірис?

- Вас же звуть Ірина.

Ось така логіка. Мені до сліз прикро, що його немає в живих. Він один був на три сім’ї.

Завжди охайний, з голочки одягнений. Завжди акуратно писав у зошитах. І ось коли перевіряєш зошит – оідразу видно: Дмитро працював над помилками. Так робить не кожен учень. А ця дитина звикла самостійно приймати рішення, вчитися».

У 2013 році Дмитро Чернявський закінчив обліково-фінансовий факультет Донецького національного університету, здобув освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр» за спеціальністю «Облік і аудит». Потім вступив до магістратури економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка на заочну форму навчання.

 

У жовтні 2010 року увійшов до лав ВО «Свобода». У березні 2011 року призначений керівником прес-служби Донецького міського осередку, а з березня 2013 року, – керівником прес-служби Донецького обласного осередку партії. На цій посаді був організатором низки культурницьких акцій у м. Донецьку, зокрема, покладання квітів до пам’ятників, ходи з українськими прапорами.

 

Зі спогадів Артура Шевцова,

голови Донецької міської організації

Всеукраїнського об’єднання «Свобода»:

«Із Дмитром я познайомився на початку вересня 2010 року. Це було біля фонтану, на центральному майдані Донецька. «Свободою» тоді цікавилася націоналістично налаштована молодь Донецька, і я зустрічався з тими, хто виявляв бажання долучитись до нашої організації. Одним із таких молодих хлопців був Дмитро. Із першої зустрічі відчулося, що на багато речей, пов’язаних із життям Донеччини та України, ми дивимося однаково.

Уже за місяць Дмитро вирішив остаточно пов’язати свою громадську діяльність із нашою організаціє, а в жовтні 2010 року він приєднався до лав Донецької міської організації ВО «Свобода».

У партійній роботі Дмитро проявив себе як чесний, порядний хлопець, відданий українській справі. Демонструючи схильність до медійної роботи, у березні 2011 року його призначено керівником прес-служби Донецького міського осередку, а через два роки, у березні 2013 року, – керівником прес-служби Донецького обласного осередку партії.
Дмитро… вважав, що Донбасу потрібно повернути його справжнє, українське обличчя. Мріяв, що рано чи пізно його рідне місто Артемівськ поверне собі свою історичну назву – Бахмут. На жаль, Дмитро не дожив до цього моменту».

 

Зі спогадів Миколи Ц., члена ВО «Свобода» у 2010-2012 рр.:

«...Десь у листопаді [2010 р.] у мене з’явилась ідея започаткувати самвидав-листок «Бахмутський націоналістичний бюлетень», який ми «видавали» на аркуші А4 тиражом в кілька десятків примірників. Тільки для своїх. Тоді я запропонував написати Чернявському якусь аналітичну статтю на злободенну тему. Виявилось, що приблизно в ті дні розгорівся так званий «податковий майдан», і Дмитро був його учасником, тож мав що сказати. За тиждень він склепав мені десь третину аркушу, всього пару абзаців стислої хроніки подій «податкового майдану» в Донецьку, і, на жаль, у мене цей текст не зберігся ні в паперовому, ані в електронному вигляді, бо ініціатива наша не була прийнята ні обивателями, ані навіть товаришами, на яких ми орієнтувалися. Проте свої журналістські починання Чернявський не занехаяв, і швидко після прийняття до лав ВОС зайняв посаду партійного прес-секретаря у донецькому осередку, писав статті для сайту, готував фотографії для партійного видання».

Узимку 2014 року мітинги, інші форми акцій громадської непокори на підтримку захисників Євромайдану проводилися в усіх регіонах України, включно з Кримом і Донбасом.

13 березня 2014 року в Донецьку на центральній площі міста проводився мітинг за єдність України. Після завершення мітингу група озброєних бойовиків напала на його учасників. Дмитро Чернявський загинув від ножового поранення, захищаючи відхід мирних демонстрантів.

Зі спогадів Артура Шевцова,

голова Донецької міської організації

Всеукраїнського об’єднання «Свобода»:

«Того вечора в центрі Донецька зібрались люди, яким була небайдужа доля їхньої землі та їхньої країни. Але від початку в повітрі відчувалася тривога. Центральний майдан був розділений на дві частини. Із одного боку – проукраїнський мітинг, з іншого – проросійський. У нас летіли яйця, каміння, пляшки, петарди. Самооборона зайняла позиції периметром мітингуючих, закриваючи собою інших учасників заходу. Після мітингу, який тривав близько півтори години, його учасники почали розходитись. У цей момент проросійські активісти, яких було переважно завезено з російського Ростова-на-Дону, атакували проукраїнських активістів із обох боків –фронту й тилу. Самооборона прийняла удар на себе. Крики, вибухи петард, металеві прути, сльозогінний газ…

По вулиці Постишева, напроти місця проведення нашого мітингу, були припарковані три міліцейські автобуси. Хтось із працівників міліції запропонував нашим оточеним «самооборонцям» зайняти їх і транспортом покинути площую. Коли самооборонцям вдалося зайти до одного з автобусів, двері зачинилися, але автобус нікуди не рушив. Це була пастка. Через розбиті вікна їх, наче градом, засипало камінням, петардами та різними металевими предметами. Зрозумівши, що залишатися в автобусі не можна, хлопці почали вибиратись з нього через розбиті вікна на проїжджу частину вулиці Постишева... В один із моментів сутички Дмитро зазнав підступного ножового поранення, захищаючи відхід мирних демонстрантів. Він помер у кареті швидкої допомоги дорогою до лікарні».

20 лютого 2015 року Дмитро Чернявський був посмертно удостоєний звання Герой України та ордену «Золота Зірка» за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції Гідності. 7 травня 2015 року на будівлі Бахмутської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 18 Бахмутської міської ради Донецької області була відкрита меморіальна дошка на честь Героя України Дмитра Чернявського.

Просмотров: 133 | Добавил: admin | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Відділ освіти
Інструктаж
Захист прав дитини
-->
«Гаряча» лінія
EU портал
Календар
«  Февраль 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728
Друзі сайту
  • Пошук
    Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Copyright Volodarsk-zosh2 © 2018
    Создать бесплатный сайт с uCoz